Недовготривалий пострадянський період, що став для України перенасиченим внутрішніми катаклізмами, продемонстрував те, що з розвалом соціалістичного табору епоха біполярності в міжнародних відносинах відійшла у минуле. Технологічно ведучий у світі блок НАТО, базуючись на принципах доктрини "політичного реалізму", розпочав активно заповнювати геостратегічну порожнечу, що утворилася і не проявляє ніяких ознак відступу. Швидше навпаки: рух послідовно набирає обертів та прямує до кінцевої мети - абсолютної домінування та встановлення оновленого світового порядку у відповідності з власними соціально-економічними та політичними інтересами.

Прагнення до незмінності такого курсу підтверджується вже здійсненими діями (Балкани) та безпрецедентною дипломатичною активністю Заходу не тільки у Центральній та Східній Європі, але й в країнах ближнього зарубіжжя. Все це диктує необхідність якнайшвидшого орієнтування України в життєво важливому питанні: чи повинна і чи здатна вона зайняти власну нішу на світовій політичній карті і якщо так, то які її рамки та можливості їх позначення?

Міжнародна політична практика останнього п`ятиріччя свідчить: позбавлення комуністичних аномалій, нажаль, мало змінило світовий клімат. Захід, як і колись, продовжує відносити Україну до категорії напівпротивників і немає намірів зараховувати її до партнерів. Серед багатьох мотивів, що в основі цього підходу, домінують два найбільш очевидних.

По-перше, принципи "політичного реалізму" в цьому випадку виключають можливість рівноправного партнерства, оскільки технологічно відсталий та економічно неспроможний партнер просто невигідний. Тому і побутує відношення до України як до країни з багатими природними ресурсами та достатнім щоб рахуватися з ним, ядерним потенціалом. Мається на увазі понад півдесятка АЕС і в першу чергу Чорнобильська, яка може продукувати збагачений військовий плутоній. По-друге, небезпідставним все ще залишається побоювання можливого відходу України до тоталітаризму.

Це реалії, на українському грунті яких потрібно прогнозувати хід подій у світі. Ось чому необхідно детальніше розглянути ці реалії і постаратися визначити характер їх еволюції в недалекому майбутньому.

Отже, лідер блоку НАТО - США, керують, по суті, політикою Заходу в цілому, без сумніву, продовжать поширювати свій вплив не тільки через економічне і політичне проникнення на "простори, що звільнені", але й - за повної відповідності з логікою "політичного реалізму" - використовуючи інструмент військової присутності. При цьому набір аргументів залишається колишнім: захист демократії та загальнолюдських цінностей, гарантії миру та стабільності, боротьба з сепаратизмом та міжнародним тероризмом, "просування" наукового, технологічного та культурного прогресу.

Якщо виокремлено ці ідеї не викликають заперечень, будучи невід`ємними умовами розвитку цивілізації, то методи їх впровадження у політичну практику і можливі наслідки цього не беззаперечні. Так, уявляється вельми сумнівним, що домовленості в Детройті, прийняті в результаті "миротворчих" натовських бомбардувань, стануть межею, що позначає кінець балканської кризи. Усвідомлюючи, що від застосованих в Боснії хірургічних методів пересмикнуло багатьох навіть в таборі найпослідовніших європейських союзників, американці поспішають зробити все, щоб згладити неприємне враження. Тільки з цією метою активізована діяльність Гаагського міжнародного трибуналу.

Звернувшись до історії створення і характеру дій цього юридичного органу, неможна не помітити, що він - результат політичного замовлення. Юрисдикція трибуналу, заснованого в 1993 році, поширюється на злочини, здійснені після 1 січня 1991 року на теренах колишньої Югославії. Можна знайти одну відповідь на ці просторові та часові рамки: США не хочуть бачити на лаві підсудних своїх солдатів та офіцерів, винних у знищенні мирних в`єтнамців. Ні те, ні інше ніяк не вписується в поточні плани "політичних реалістів".

Сьогодні навряд чи можна сумніватися в тому, що глибина вини і списки звинувачених, які мають бути покарані Гаагським трибуналом, визначаються або за рекомендаціями, або за прямою вказівкою Сполучених Штатів. Тому все, що відбувається, в рамках цієї організації, має не юридичний, а політичний характер. Сам факт звинувачень проти сербів та мовчання, яким оточені дії інших сторін, які не визнані агресорами, став знаряддям американської політики у конфлікті. "Невинним агнцям" - мусульманам і хорватам - нема чого боятись, оскільки у всіх гріхах звинувачують сербів, а Гаага надає цьому рішенню легітимність.

Чим же пояснити таку явну тенденційність "балканської" позиції Сполучених Штатів; що змушує їх ігнорувати справедливість, побудовану на об`єктивних історичних закономірностях? Відповідь на це дає сама суть філософії "політичного реалізму", який означає антисербську позицію Вашингтону. Американці керуються далеко не турботою про становище боснійських мусульман чи якимись моральними принципами. Ігноруючи дух і букву міжнародного права, не помічаючи фактів та забуваючи про справедливість, вони думають насамперед про приватні інтереси різних груп впливу всередині власної політичної структури.

Цікаве свідчення цього надав нещодавно Срджа Трифкович, виконавчий директор лондонського Фонду імені лорда Байрона. Ще на початку балканського конфлікту, пояснюючи американську позицію високопоставлений вашингтонський чиновник сказав наступне: "Факти такі: ми відчуваємо сильний тиск з боку саудовців та інших, які вимагають від нас допомоги мусульманам Боснії. Вони нагадують, що ісламський світ дає США всю необхідну їм нафту за низькими цінами, що ісламські держави готові інвестувати мільярди доларів у економіку "дружніх держав" і є потенційним ринком з мільярдом покупців товарів та послуг "дружніх країн". Нарешті, ізраїльсько-ісламський мирний процес тільки виграє від того, якщо головний партнер Ізраїлю стане другом і ісламських країн. Порівнявши все це з тим, що можуть дати інтересам США вісім мільйонів сербів, стає зрозуміло, на чию користь буде зроблено вибір."

Цей вислів приводить Трифковича до цілком обгрунтованого висновку: зовнішня політика США переслідує дві мети: збереження ролі політичного лідера міжнародного співтовариства та світова економічна першість. Трагічна для Югославії та незручна для Європи, боснійська війна стала ключовим випробовуванням "американського лідерства". Додамо, що вирішальну роль у "вирішенні" конфлікту відіграли не тільки приховані аргументи, які порушуючи резолюцію ООН втілились у таємних американо-німецько-турецьких поставках зброї до Хорватії і Боснії, але й відкрита "політична хірургія" потужних авіаударів проти однієї з сторін, застосована рішуче і без жодної анестезії.

Прогноз наслідків американської стратегії, котрий авторитетні експерти дають з урахування об`єктивних соціально-історичних коренів балканського міжетнічного конфлікту, вельми далекий від оптимізму. Розроблена Вашингтоном згідно своїх інтересів модель нового влаштування Балкан практично враховує прагнення всіх етнічних груп колишньої Югославії, окрім сербів, що неминуче призведе до вибухонебезпечних рецидивів. Той же Трифкович, що добре знає проблему зі середини, стверджує, що, навіть коли серби і будуть упокорені, все одно вони не будуть зацікавлені у збереженні цього стану. Значить, попереду - десятиліття нестабільності і постійної загрози нових конфліктів. Американці надовго пов`язнуть в балканських протиріччях, і нова війна буде неминучою, як тільки правонаступники сьогоднішньої американської адміністрації втратять інтерес до підживлення балканських клієнтів.

Незважаючи на це, боснійські події, і це з гіркотою доведеться визнати, продемонстрували крупне дипломатичне фіаско України на міжнародній арені. Будучи не в силах дотягнутися з реальною допомогою до своїх етнічних близьких історичних союзників, явно послаблена українська рука виявилась вимушеною робити те, що їй рекомендували всесильні партнери.