Make your own free website on Tripod.com

УКРАЇНА НАШИХ МРІЙ ЗНАХОДИТЬСЯ В МОСКВІ

Існують дві українські держави: одна з центром в Києві, інша - в Москві. В Російській імперії етнічні українці завжди складали більшість, відносно росіян. Чомусь вважається, що вони не склали політичної нації. Але, останні події в керівництві ЗС Росії, а саме повільне, але рішуче витіснення з "центрових" посад командної кадри українського походження, мають свідчити за інше.

Весь командний склад РВСН складали "видвіженци" з Харкова. Саме, завдяки цим давнім пов`язанням, тріо (встав. прізвища) і вдалося штовхнути (кількість) ракетоносіїв. Прийнято нарікати на ціну та заздрісно підраховувати, скільки загребла на цих трансакціях російська сторона. "Коли не купить Росія, не купить ніхто". Ці слова виразно засвідчують, але не підрядне положення Києва стосовно Москви, а de-facto двуєдиність української держави. Кепсько, що в Україні це розуміють хіба що нові "євразійці" (Центр дослідження регіональних проблем "Євразія").

Коли відкинути властиві українському менталітетові нарікання, виявляється, що оце політичне та, прости Господи, економічне "утворення" таки зреалізувало омріяний суспільною думкою (vox populi - vox Dei) ідеал української держави. Торжество відчужених форм дозволяє пересічному українцеві досягти більшости з ознак процвітання, без конкуренції з рештою Світу. Найвиразніше це видно у сфері продукування досягнень.

Дуже просто стати українським науковцем. Що легше, аніж у Львові захистити дисертацію на тему: "Значення розділових знаків в ліриці Франка" (це що на еміграції був захищений докторат "Гомосексуальні прояви в поезіях Шевченка"). Зовсім не важко і вповні прибутково бути українським аналітиком. Платня політолога в інституті Стратегічних досліджень складає 1200 гривен на місяць. Як і скрізь в Світі дослідження ці пишуться з іноземної преси. Ті, хто їх не читає, замовники з вищого щабля державної адміністрації, отримують вже по 1600 гривен. Проблема не в тому, що не читають: прийняття рішень є суто волевим актом, який відбувається з внутрішніх причин. Проблема в тому, що склалася система, в якій кожен із нас знайшов свою екологічну нішу.

Чиновник править, барига наживається, трудящий працює, злодій краде, "унсовець" бореться, а всі разом зміцнюємо нашу державу. Ту з них, яка з центром в Києві.

Повернемося до селянства. В наш нетривкий час, коли одна за одною валяться моделі економічного розвитку, єдино, сільське господарство демонструє нам очевидність постання тієї додаткової вартості.

Вся історія України зводиться до боротьби за свободу дрібнотоварного виробництва. Боротьби тривалої, але наперед приреченої на програш. Зараз, коли офіційний визиск з рамена податкової адміністрації тільки-тільки переходить в наступ на продавців з кошиків, виявляється, що дрібнотоварний виробник на селі - селянин, вже оплетений неформальним, але щільним визиском.

Коли ми в пошуках потрібного нам для власного бізнесу революційного потенціалу роззирнемося за стихійними формами протесту, то побачимо одну: втечу. Український селянин тікав не лише з поля берестецької битви (абсолютна більшість розкопаних кістяків має сліди поранень ззаду). Втеча стала вирішенням більшости проблем, що поставали перед українським суспільством.

А втікати легше за все до столиць. Перед 1962р. Київ мав аж 200 тисяч населення. Коли згадати за плани Катерини ІІ заснувати столицю в Катеринославі, навряд чи доводиться дивуватися, що історія обидвох українських держав складається з трьох періодів: допетровського, петровського і дніпропетровського.

В.Артеменко