Досвід конверсії СССР, СНД та України виявили цілий перелік прорахунків:

- планування конверсії військових підприємств розпочалось з моменту скорочення військових замовлень. Скороченню не передував достатньо тривалий період планування переорієнтації використання будівель, обладнання, фахівців;

- у процесі конверсії не були враховані ані потреби ринку збуту, ані перспективи стабільності використання обладнання та фахівців у нових сферах виробництва.

З економічної точки зору процес конверсії вимагає вирішення цілого комплексу завдань. Головним з них є:

- підготовка нових ринків збуту;

- реорганізація НДДКР та виробничих процесів;

- перепідготовка кадрів. Ці завдання мають вирішуватись з урахуванням специфічних особливостей військового виробництва;

- керівництво та ІТР у військово-промисловому комплексі не мають досвіду роботи на ринок;

- діяльність у військово-промисловому секторі виключає фінансовий ризик;

- обсяг замовлень та прибутки з них гарантуються державою;

- діяльність, пов'язана з НДДКР та виробництвом, не має безпосереднього зв'язку із вартістю продукції;

- міністерство вирішує за підприємство, що виробляти, як регулювати капіталовкладення, організовувати виробництво, яку ціну призначати;

- довга праця по виконанню військових замовлень підриває конкурентоспроможність підприємства, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку;

За останні роки цілий ряд спроб військових виробництв перейти на випуск цивільної продукції виявилися безуспішними. Так на практиці було доведено, що неможливо вирішити проблеми конверсії шляхом пристосування виробничих ліній для випуску нової продукції.

Ці закономірності конверсії є властивими як соціалістичному, так і капіталістичному способові виробництва. Про це свідчить конверсійна практика як ЗСА, так і СССР (Росії).

Зокрема, уряд Росії вже відмовився від успадкованої по СССР (і чинної в Україні) практики конверсії. Дії російського уряду, н.п. відмова від співпраці з країнами СНГ та перепрофілювання виробництв у межах їхньої приналежності до ВПК мають за мету:

- автаркію - унезалежнення військового виробництва;

- творення національного ВПК експортованої спрямованості як джерела валютних надходжень;

- забезпечення соціальної стабільності у даній галузі та в цілій країні;

- підтримку та розвиток коштом ВПК фундаментальної та прикладної науки.

Свідченням раціональності такої політики є повернення Росії на ринок озброєнь, стабілізація її становища як експортера.

Одночасно, фіаско України є закономірним наслідком політики уряду в галузі озброєнь. Україна успадкувала 4O відсотків ВПК СССР. Зусиллям уряду цей спадок марнується на ніщо. Військово-економічний потенціал України має значення лише в тій мірі, в якій він ефективно використовується не менше 3O відсотків ВНП. Першочергово це повинно стосуватися тих галузей (виробництв), що виробляють (розробляють) сучасні озброєння чи підтримуються в стані мобілізаційної готовності до масового випуску найбільш важливих систем озброєння.

Оскільки дії українського уряду в галузі військової економіки не є ефективними, обов'язок виробників та науковців - поєднати зусилля з метою застереження як власних інтересів, так і пріоритетів національної безпеки.

Виробники озброєнь мають ряд спільних інтересів:

- забезпечення стабільного рівня видатків на озброєння;

- узгодження впливів на уряд та парламент;

- відповідний розподіл бюджетних асигнувань між виробниками окремих систем озброєнь;

- зведення до мінімуму дублювання замовлень;

- отримання правдивої інформації стосовно намірів уряду в сфері озброєнь;

- узгодження вимог до військової техніки.

Промислові та наукові кола потребують знаряддя, за посередництвом котрого вони б мали можливість доводити власну точку зору урядові. Це ж знаряддя повинно слугувати суспільству як канал отримання інформації з промисловості та науки в питаннях, котрі становлять спільний інтерес.

Таким знаряддям може стати лише "Українська Національна Асамблея - політичний локомотив українського ВПК.

Прихід УНА до влади забезпечить стабільне становище України на світовому ринку озброєнь.