Євразійська ідея у її прийдешньому образі є конечна реалізація української ідеї. Українська ідея, яку розробляли Шевченко, Міхновський, Хвильовий, Липа, Донцов, є не стільки етнографічно-фолькльорна народницько демократична шароварницька ідея України, як народу (Грушевський), не тільки ідея України-держави (Липинський), скільки думка про покликання України-Руси в світі. Творче начало Універсуму, як множинності усіх світів, уособлене в образі Бога (за Тейяр де Шарденом) викликає окремі народи, цивілізації і особи для творення, здійснення певних завдань (Тойнбі). Україна єднає у собі море і твердь, ліс і степ, язичество і християнство, східний комунізм і західний націоналізм, Європу і Азію і її покликання, таким чином, - єднання культурних світів, як "золотий міст" між Заходом і Сходом (Маланюк), як "щит і меч" (О.Теліга), як міфологічна ідея битви світів, і нарешті, як "золотий ключ" (О.Ольжич) до утворення нових цивілізацій. У соборному єднанні культурних світів полягає транскультурне покликання України.

Трипільська культура IV-III тис. до н.е. єднає нас з найдавнішими цивілізаціями Сходу (Шумерською і Давньоєгипетською), арійські культури між Дніпром і Доном, як зерно індоєвропейства, т.зв. культури бойових сокир - шнурової кераміки (3500-1500 рр. до н.е.) - у напрямку лісової Європи, Ямна культурна область, катакомбна і зрубна культура (3000-6000 рр. до н.е.) - у напрямку Великого Степу, афанасієвська, андронівська, тазабаг`ябська і карасукська культури (2300-800 рр. до н.е.) - у напрямку Індії і Китаю. В той час Українське Причорномор`я (середньостогівська культура IV-III ст. до н.е.) стало третьою прабатьківщиною індоєвропейських народів (перша була на Вірменському нагір`ї в Малій Азії, друга в Балкано-Дунайській області) і єднало нас з усією Великою Євразією. Скіфська доба І тис. до н.е. зв`язує нас з великою Давньосхідньою цивілізацією (Ассирійська і Перська імперії), де виникає єдинобожжя (пророцький рух VIII-V ст. до н.е., Ісайя, Заратуштра), де причорноморські скіфи набули начал державності і т.зв. звіриний стиль. Україна була форпостом античної цивілізації (Ольвія, Херсонес, Пантікапей), що єднала її (включаючи хрещення дніпро-чорноморських готів, сармато-алан і протобалто-слов`ян Вольфілою у 375 р.) з витоками усієї європейської культури. У добу Київської Імперії Рюриковичів Русь відіграла головну роль у поширенні християнської цивілізації на величезні терени Східної Європи, вдруге (після арійських часів поширення індоєвропейства на всю Європу) у часи литовсько-руські і Речі Посполитої (XIV-XVII ст.) Україна звалила на себе основний тягар європеїзації "трьох Русей", пропагування у них нового, на відміну від давнього візантійсько-східнохристиянського, ренесанс-реформаційного типу культури. Це дозволяло їй після низки реформ гетьмана Сагайдачного, митрополита Петра Могили і потужного вибуху Хмельниччини в XVII ст. у нову добу Просвітництва знову, втретє, виступити просвітителькою, учителькою всієї Східної Європи, коли українська ідея осмислюється, оформлюється як Велике Князівство Руське у вимірі соціально-політичному і як "Новий Єрусалим" у вимірі духовному (на противагу Москві - "Третьому Риму"). На протязі усієї своєї давньої історії Україна-Русь виступала мостом між світами Східної Європи і Давнім Сходом (IV-І тис. до н.е. - V ст.), Європою античною (ІХ ст до н.е. - V ст.), візантійською (V-XIV ст.) і латинською (XIV-XVII ст.), що послужило ключем до утворення Західної цивілізації XVII-ХХ ст. З утворенням першої світової цивілізації Окциденту (Шпенглер, Тойнбі) ми вже перестаємо відігравати транскультурну роль комунікативного каналу між Сходом і Заходом (останнім сплеском була "Історія Русів"), з чим був пов`язаний, на нашу думку, і занепад українства. Мавр зробив свою справу і мавр може піти.

Але від сер. ХІХ ст. відбувається "друге видання" української ідеї, її переосмислення, як соборної єдності множинностей і покликання України у перетворенні фаустівської культури Європи (Шпенглер) в світову, всеохоплюючу, глобальну (Бжезинський, Белл, Тофлер). Уже не потрібно об`єднувати Схід і Захід, тому що існує Західна грядуща цивілізація, але її становлення відбувається соборно через досягнення самостійності (санскр. "то твам асі", слов.. "то ти єси", брахман як божественне начало світу є кожен атман - самість), самоідентифікації, самовизначення кожної із національних культур, тобто через розвиток українства із "Мадонни диких піль" у "Степову Елладу" (Маланюк). Здійснюється Ольжичеве:

Отже, роль і покликання України у єднанні культурних світів можна розглядати не стільки як міст між різними культурами, скільки як розвиток власне українства, розвиток української самості в світовій цивілізації. Властиво, транскультурне покликання України самовизначається як її соборність. Нова Українська ідея у своєму розвитку проходить три етапи: Україна як народ у ХІХ ст. (Максимович, Костомаров, Куліш, Антонович), Україна як держава у ХХ ст. (Липинський, Дорошенко, Крип`якевич, Донцов). І, нарешті, " у кінці тисячоліття" і грядущому ХХІ ст. ІІІ тисячоліття (знову сакральні числа 21 і 3) усе більше визріває і утверджується уявлення про Україну, як велику культуру, цивілізацію. Здогадку про це ми знаходимо у сучасному неоязичестві, яке, власне, проходить, три етапи: теософія (антропософія, реріхівська Жива Етика або агні-йога), РУН-віра і "Українська Духовна Республіка" котра мусить бути переосмислена на основі сучасного антропокосмізму та єдиновір`я і перетворена у войовничий неоязичеський Український Духовний Орден, як елітарну езотерику УНА-УНСО під давнім арійським знаком блага. Україна як народ і як держава не забезпечать її самоздійснення, розвитку українства. Народи і держави гинуть, вічно залишаються лише піраміди і Парфенони, храми, пам`ятки культури, висока духовність. За висловом Малларме "увесь світ створений для того, щоб завершитись прекрасною книгою". Вищим проявом мета-практики (за Мальро) понад авантюрний вчинок, стиль життя та історичну ("самовиту" по В.Хлебнікову) дію ("глибокий шрам на тілі історії") є досягнення духовної над-історії, Іоанової віри ІІІ Завіту, як гармонійного синтезу язичества (тіла) і християнства (духу) (Мережковський), більш-ніж-над-життя (Зіммель), царства вільного духу (Бердяєв), "філософської віри" як єднання з "вісьовим часом" світової історії (Ясперс), замежного пункту Омега-христогенезу (Тейяр де Шарден), набуття на шляху (як єдності дао Лао-цзи і закону-логосу Геракліта, апофатичного і катафатичного шляху "древа Сефірот" у Кабаллі вічності), "спадщини" (Юнгер, Евола, Хайдеггер), "уявного музею світової культури" як "голосів мовчання" (Мальро), божественного Ніщо (Екхарт, Беме, Шеллінг), волячої безодні (Шопенгауер, Гартман, Древс, Кайзерлінг, Ціглер). Україна як народ і держава загинуть, Україна як культура, цивілізація, Храм будуть звитяжити вічно.

Україна існує у трьох іпостасях. Україна як народ, етнографічна маса, усвідомлює себе переважно у фольклорі і пісні. Україна як держава усвідомлює себе у праві, політиці, історії. Україна-культура, українство усвідомлює себе у філософії, історії культури, релігійно-філософській сфері.

Для чого уся крутіж, круговерть історії? Що залишається у результаті історичного шляху? Ми бачимо: гине все, залишається лише духовність. Отже, тільки вона є мета і практичне безсмертя, "антиісторія і антидоля" за Мальро. Бути - означає бути високою духовністю, пам`яткою культури, храмом. Третього не дано. Це альтернатива усілякої, в тому числі і української історії. Усе інше загине і мусить загинути. Vita brevis, ars longa. Або Україна стане високою культурою, цивілізацією, високою духовністю. "Степовою Елладою (Маланюк), "Українською Духовною Республікою" (Г.Сковорода), "Новим Єрусалимом" (П.Могила), або загине, піде у гній історії. Україна - це не тільки пісні, шаровари, самогон, гопак і ще козак з ножем в зубах в очереті. Є замки і палаци, є князі Острозькі, Вишневецькі, Золоті Ворота і Андріївська Церква у Києві, є, врешті-решт, мужня УНА-УНСО, здатна протиставити генерації спекулянтів і проституток напружений стиль життя вічності. Нині тільки УНА-УНСО здатна виступити засобом кристалізації лицарських сил суспільства. Для здійснення України настає культурний імператив - або стати високою культурою, цивілізацією, або занепасти за непотрібністю. Стара євразійська ідея ідеократії мусить бути розвинута як культ-імперія, культ-імперіалізм, який на нижчому фундаментальному рівні виступає як пан-культура (все-культура), на середньому політичному рівні - як імперська культурократія, і, нарешті, на вищому духовному рівні - як воля, вивищення, випановування. Потрібна імперіалістична диктатура культури. "Не класократія, не демократія, не етнократія, а лише аристократія, влада верстви вищих людей" (Д.Донцов), культурократія, культур-імперіалізм як засіб спасіння і здійснення українства.

Кінець тисячоліття знаменується утворенням світової цивілізації, у якій, за твердженням сучасних геополітиків, глобалістів і футурологів консталізуються три центри сил: Панамерикана, яка згодом охопить весь континент. Пацифіда, що поєднує Японію, Китай, Південно-Східну Азію, Австралію і весь Тихоокеанський басейн і т.зв. Велика Європа. Велика Євразія, котра інтегрує тепер Малу Європу (ЄЕС), але з геополітично-економічною необхідністю єднає у далекій перспективі Центральну Європу (Чехія, Угорщина, Польща, Балкани), Східну Європу (Білорусія, Росія, географічно-азіатські Кавказ і Туркестан), Середній Схід (Туреччина, арабські країни - Іран, Афганістан), Індію, а у кінцевому рахунку і Африканський континент. Мала Європа у далекій, але неминучій перспективі перетвориться у Велику Євразію від Ірландії до Сахаліну, Індії і Африки, Імперію трьох океанів (Атлантичного, Тихого і Індійського), третій центр сил єдиної світової цивілізації, протиставлений Панамерикані і Пацифіді, об`єднуючи усі три духовні традиції людства - далекосхідну, індійську і євразійську, величезний сукупний економічний, політичний і культурний потенціал та спадщину світу.

Місце України - у грядущій Великій Євразії. Ідея про транскультурне соборне покликання України тепер полягає у розвитку українства, її самості у Світовій цивілізації.

Євразійська ідея виникає зовсім не у 20-30-их роках нашого віку, але зароджується у сер. ХІХ ст. як усвідомлення власного покликання Росії (Хомяков, Достоєвський, Данілевський, Лєонтьєв) та України (месіанізм Кирило-Мефодіївського товариства, радикальне слов`янофільство) і отримує завершення у "срібний вік" вітчизняної культури (поч ХХ ст.) основоположною думкою про те, що Росія і Україна - це Євразія - Азія і Європа одночасно, їх нерозривна єдність, орфічна, музична гармонія азійських витоків і європейського завершення. Ця думка більше стосується України, ніж Росії, бо насправді тільки Україна завжди єднала море і твердь, ліс і степ, Придніпров`я і Причорномор`я, Трипілля і Шумер, аріїв з Індією, Китаєм та Іраном, античність і скіфів, готів і християнство, Європу і Азію, Захід і Схід, а Росія (її територіальне ядро - міжріччя Оки і Волги) завжди була тільки лісом, твердю, однозначною і одновимірною. Транскультурна роль єднання світів належала тільки Україні-Русі, коли її почала відігравати Росія з XVIII ст., то поєднувати, власне, уже було нічого, тому що утворилась єдина Європейська цивілізація. Отже, євразійська ідея у її класичному формулюванні - це усвідомлене покликання бути Азією і Європою одночасно, єдино, соборно.

Але пізнє євразійство, що виникає із катастрофізму і розпачу І-ої світової війни, "смутного часу" революції у 1920-30-их роках (М.Трубєцкой, Л.Карсавін, Г.Вернадський, П.Савицький, І.Флоровський), як теоретичне обгрунтування т.зв. зміновіховства, уже протиставляє Європу і Азію, відсікає Росію (і всю Східну Європу) від Окциденту, перетворює її, за влучним виразом Мілюкова, із Євразії в Азону. Ця ідеологічна трансформація Євразії, її обмеження кордонами СРСР мало на меті обгрунтування побудови сталінського режиму на одній шостій частині земної кулі і саме до цього звести історичне покликання Росії. проголошуючи себе нащадками справи Чінгіс-хана зміновіховське євразійство фактично відмовляється від неї. Якщо Чінгіс-хан (продовжуючи справу Олександра Македонського - поєднання європейського Заходу і азійського Сходу у протилежному напрямку), прагнув до завоювання і поєднання Азії і Європи, що і було здійснено у Русі ХІІІ-ХIV ст., то пізні зміновіховські євразійці їх не поєднують, а відокремлюють, ізолюють. Правда при тому вони рішуче відмовляються від російського націоналізму на користь "євразійського патріотизму", але у той час, коли всупереч розпукам і катастрофам у світовій історіософії мужньо і непереборно утверджується ідея світової історії і світової імперії (Брейзінг, Уеллс, Тойнбі), зміновіховські євразійці ізолюються від Європи (навіть Балтії) і від Азії (Китаю, Японії, Індії). Пізнє зміновіховське євразійство 1920-39-х років було відчайдушною спробою в умовах військової катастрофи і світової війни, загибелі старих імперій і усього "старого, доброго світу", коли, здавалося, "усе можливо", Здійснити євразійську ідею за рахунок її обрубування і приземлення до вузьких рамок "плебейської імперії" СРСР. Але "плебейських імперій" не буває. Це призвело зміновіховське євразійство до трагічної розв`язки. На нашу думку, це - зваба і зрада євразійської ідеї про особливий шлях, особливе покликання України Росії, Східної Європи у культурному розвитку світу. Недарма найбільш світлий розум пізнього євразійства - М.Трубецький (з роду чернігівських Гедиміновичів) у тривалій дискусії 1927-28 рр. з Д.Дорошенком, почавши із заперечення окремішності, самостійності українства (стаття "До української проблеми", 1927 р.) пізніше приходить до висновку (стаття "Відповідь Дорошенку", 1928 р.) про його належність до вищого типу культури, але у союзі із російською (власне євразійською) культурою.

Натомість український націонал-комунізм (Шумський, Хвильовий, Скрипник), висуваючи гасла "Геть від Москви!", "Дайош Європу!" і "Азійського ренесансу" (поєднання шпенглерівської ідеї цивілізації з троцькістською ідеєю світової революції), на противагу ізоляціонізму проголошує європейськість української культури. До того ж висновку приходять неокласики і Д.Чижевський у концепції слов`янського барокко. І, нарешті, у 1920-30-х роках, коли російське євразійство занепадає, у поезії представників празької школи - Маланюка, Дарагана, Стефановича, Ольжича, Теліги і в геополітичних та історіософських доктринах Юрія Липи і Дмитра Донцова остаточно виростає усвідомлення України, як поєднання могутньо-стихійної діонісійської азійської козацької потуги із формотворчим аполлонівським європейським вишколом України як битви-єднання зі світом чудовиськ на калиновім мості між світами моря і тверді, лісу і степу, Окциденту і Орієнту, тобто України як єднаючої Євразії. У середині ХХ ст. ідею перетворення Європи із малої у Велику (на противагу США) від Дінглу (Ірландія) до Уралу висунув мужній генерал де Голь. Про те, що ідейний вакуум, розверстий після краху СРСР і Східного блоку, заповнюється євразійством, пише професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк (стаття "Євразійський дім", ж-л "Сучасність", ч.5, 1992 р.), яке він у певній мірі, як євразійський патріотизм протиставляє російському націоналізму (див. також статті Д.Данлона, Д.П.Гаммера, А.Снієвського, Р.Г.Сані, О.Янова у бюлетені досліджень радіо "Свобода", спецвипуск "Російський націоналізм сьогодні", 19.12.1992 р.). У нинішній агресивно-ослабленій Росії насмикані із євразійства клаптики використовуються здебільшого не для взаємоєднання Європи і Азії, а підганяються до вузьких рамок СНД, до будування локальної, сепаратної, містечкової "імперії" на чолі з місцевим паханом - Великим Російським Медведем, до безглуздої справи поєднання Криму з Чукоткою за допомогою недолугого "президента кримського пляжу". тим часом славний історіософ Л.Гумільов проводить західну межу Євразії по січневій ізотермі, тобто фактично звів її до улюбленого ним Великого Степу (від Альп до Хінгану), а євразійську ідею - до варіанту нанмонголізму. Шануючи і у цілому визнаючи його концепцію космо-геліогеовизначеності, тяглості історії народів і супер-етносів ("над-народів", тобто, великих цивілізацій Шпенглера і Тойнбі), їх пасіонарності (поломеніння), визначаючи величезну роль Великого Степу в історії України і Росії, Європи і Євразії, ми зауважимо лише, що це тільки половина європейської цивілізації, власне її витоки, азійське, діонісійське, жіноче, епічне начало, яке має європейське, аполонівське, чоловіче, трагічне звершення, яке єднає Чінгіс-хана і Данте, Наполеона і Нагарджуну, Бісмарка і Будду, Форда і федаїв, Фауста і Фіруза, Шептицького і Шанкару, єднає три духовні традиції людства у Велику Євразію. Отже до кінця ХХ століття Росія втрачає велику євразійську ідею - бути одночасно Азією і Європою.

Перспективи ж нашого розвитку - у Європі, у єдності Європи і Азії, у Великій Євразії, у грядущій світовій культурі. Справжні імперіалісти будують справжні імперії. Нашим російським колегам ми би порадили не тратити зусилля на труположество сепаратного СНД і не викликати потворні тіні минулого, але досягти ідентичності і творити Велику Росію під духовно-політичним протекторатом Києва.

З вищесказаного випливає, що євразійська ідея для нас є єврократія. Це визначає наше відношення до ідеї і політики, по-перше, "слов`янської єдності трьох Русей", як відображення спільності історичних доль трьох братніх народів і нашу найближчу, власне минулу ретроспективу, але тільки у тій мірі, у якій вона не суперечить майбутній євразійській перспективі, по-друге, до ідеї і політики "Балто-Чорноморського альянсу", яка відображає перспективу входження України до Малої Європи і перетворення її у Велику Євразію. Дані ідеї можуть бути прийняті тільки як проміжні форми досягнення євразійської величі.

У добу Петра Могили і Хмельниччини, коли Україна-Русь у XVI-XVII ст. почала відігравати роль просвітительки Східної Європи, козацтво стало могутнім і унікальним засобом випановування цілого народу, як "козацької нації". Здійснення України-цивілізації також вимагає випановування нашого народу, яке є одним із найбільших над-завдань і покликанням УНА-УНСО. Розвиток українства як здійснення його транскультурного і соборного покликання у Великій Євразії і світовій культурі є способом утворення нової генерації, нового типу людини - над-людини (гностицизм, ареопалітики, Ніцше), "все-я-буття" ("сарвата-ма-бхата" індійської традиції), вселюдини (М.Шелер), симфонічної особи (Л.Карсавін), героїчного стилю життя (Юнгер, Евола, Мальро, Місіма, Л.Українка).

Отже, євразійська ідея є, по-перше, конечним здійсненням української ідеї про її транскультурне і соборне покликання, по-друге, створенням для її реалізації Великої Євразії як осердя світової цивілізації майбутнього, по-третє, головним засобом створення нової людини, утвердженням героїчного стилю життя УНА-УНСО, як нової лицарської верстви в Україні.