Make your own free website on Tripod.com

НЕСТАЧА ЖИТТЯ

Всі нащадки вікінгів пишаються своїми предками. Мирні, нейтральні нащадки пишаються тим, що їхні предки гвалтівники і вбивці. З любов"ю досліджують і виставляють в музеях знаряддя їх злочинів. Ті, кого стає лише на нейтралітет, відчувають ностальгію за переповненістю життям. Вона переважує всі злочини, за неї історія пробачає все. Свідчення цієї переповненості і є те, чого ми шукаємо в історичній оповіді, є тим, що нам по справжньому цікаво в ній.

Наше нерозумне козацтво залишилось чи не єдиною світлою сторінкою в історії народу. Те козацтво, яке стільки разів засвідчувало своє протиставлення його інтересам, яке стільки разів зраджувало пріорітетам тієї точки зору, з якої ми оцінюємо його сьогодні. Ми, нащадки того народу, який стільки разів був побитий ними і стільки співав про них, ми милуємося в них переповненістю життям. То були люди, які покидали своїх матерів і матерів своїх дітей, щоб захистити інтереси Божої Матері. Їм не потрібна була своя хатка, але дуже був потрібен Стамбул, в них було занадто багато життя, щоб берегти його. І воно все вилилось.

Ще є особистості, котрі можуть бути тільки при владі, або в тюрмі. Але скрізь занадто багато людей, а в кримінальному кодексі занадто багато статей. Все те, що раніше приносило славу, зараз приводить в тюрму. Не стало вояків - самі сторожа. Слабкість респектабельна. Сила - злочинна. Бо вони занадто слабкі, щоб винести будь-яке насилля. Той, хто йде до повноти життя в своєму наплечнику мусить тримати смерть. Так було завжди, але сьогодні повноцінність - це гра зі смертю в перспективі тюрми.

Над Україною тяжіє страшний гріх - нестача життя. Це проявляється в усьому: у відсутності приросту населення, у кволості цієї держави, пасивності цього суспільства, в політиках-напівтрупах, у вторинності всіх культурових спроб. Життя нації мусить виплескуватись за межі державних кордонів. Я пам"ятаю, як москалів ніби виштовхувало в Придністров"я, як вони приїздили туди зграями, щоби потрапити в окопи, який гвалт був в Росії.

Якось увечері ми сиділи в Тирасполі, у штабі Чорноморського Козачого Війська, коли двоє п"яненьких козаків заштовхнули в кімнату худого, прищавого парубка, на котрому буквально висіло брудне ПШ з нашитими на штанях синіми лампасами, завтовшки в долоню. "Вот, батя, возле "Аиста" поймали, забрали штык-нож и гранату". "Батя", тоді ще живий отаман ЧКВ Кучер, почав допит, з якого з"ясувалось, що затриманий прибув з Москви (коли - не пам"ятає), де торгував газетами в метро, прибувши в Придністров"я ніс службу на мосту в Бендерах (окружного отамана не пам"ятає), в Тираспіль приїхав помитися (чому і хто дозволив відповісти не зміг). "Я ж тебя расстреляю, сука, - сказав йому Кучер - подохнєш ни за что." "Хотєлось бы за Отєчєство!" - відповів той. Жодного газетяра з Хрещатика я там не побачив. Нікого не поцікавило вмерти за Вітчизну. Над Україною тяжіє страшний гріх - нестача життя.

Дмитро Корчинський