Make your own free website on Tripod.com

ХРИСТИЯНСТВО НА ВІЙНІ

Розповідають, що в Німеччині у старі добрі часи існувало правило - тлумачів Біблії тримати в концтаборі. Цей цікавий звичай варто було б запозичити всім цивілізованим народам. Бо Біблію треба розуміти буквально. Як написано, так і розуміти.

За останні два століття тлумачі, реформатори і клікуші зробили з вогненого християнства, з державної релігії сильних щось надзвичайно млосне, пісне і занудне, таке, що прийнято поважати, саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності визнання його. До того, як з християнства зварили рідку їжу для тупих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче. Тривалість цього мало хто витримує. Християнство - жорстока віра.

Коли після падіння Риму християнство залишилось сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його руках ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізації. Батіг наслідував проповіді, а проповідь батогу.

Біблію треба розуміти буквально. У П"ятикнижжі мова йде про те, як Бог проводив народом, який обрав, як підносив його і знищував його ворогів, що нація, її боротьба за розріст, її експансія, виявляється, є догідними Богові. Жиди перші стали нацією. Тому і були обрані (властиве з"явився предмет обрання). Згодом постали інші нації на чому обраність жидів закінчилася.

Описані у П"ятикнижжі дикі жидівські орди не могли бути цивілізовані інакше, ніж через прості зрозумілі накази десяти заповідей і покарання за непідкору. Десять заповідей і примус до їх додержання і є сюжетом перших розділів Святого письма. Щодо діяльности Христа, то вона відбувалася вже після обраности, коли цивілізованість жидів і всіх інших сягнула певного рівня і десять заповідей втратили сенс статутних вимог.

Протистояння і війна описуються в старому Заповіті, протистояння і війна є сенсом євангельської любови. Вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава завдяки їм, вони є її силою.

Втім, це доволі банально. Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам "не мир, але меч". Тому поводитись із християнством треба як з мечем, а не як із подушкою.

Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи християнства. Сучасний зміст гірший.

Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набрала щойно. Коли в старі часи вимовлялося слово "любов", підборіддя лишалось сухим. Ймовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, - любові до зброї, тоді була притаманною любови до будь-чого.

Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення, ні власним кісткам, ні власній душі. Вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі.

"Любіть ближнього як себе" - це призводить не лише до збільшення теплого почуття до інших, але й до зменшення його щодо себе.

Любов - це абсолютизація, це відображення абсолютизованого у відчутті.

"Возлюбіть Бога свого. І ближнього як самого себе".

Якщо в другій частині правила утримується порівняння, відносність "так-як", тобто знаття абсолютизації і з точки зору загальної, знищення любови, то в першій частині є винесення ціннісного центру за межі себе, в абсолют.

Християнство заперечує не війну, а жорстокість, яка витікає з дрібності душі. Дрібність душі - це надання нею собі і своєму занадто великого значення.

Основний етичний критерій співпадає з основним естетичним.

Є безсенсовим говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, одинокої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одиноке слово ні для мене, ні для тебе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Фраза може бутри красивою і нести певний естетичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу); тільки стосунки і відношення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними, і відповідно, джерело і критерій моральности і краси треба шукати як за межами властивої свідомости, так і підсвідомости цієї людини, у тому, що для неї є надсвідомістю - збірній свідомості спільноти.

У повній формі, тобто такій, що охоплює всі сторони діяльности людини і, відповідно, обтяжує морально-естетичним змістом усі її стосунки та відношення, ця надсвідомість існує тоді, коли існує нація, універсальна свідомість імманентна інтегрованій особистості.

Не може не сприйматися як потворна дія, спонука якої народжується у власній свідомости чи підсвідомости людини, котра, нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що з точки зору Uber прояви unter не можуть сприйматися інакше як потворні. Особа є органом вищої особистості і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно.

Весь свій бруд людина несе в собі. Дія є етичною і красивою, коли спонукаючий момент лежить за межами властивої частини свідомости, і навпаки, якщо в середині нирок або душі.

Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А в питаннях війни і жорстокости ми мусимо на них зважати.

Дмитро Корчинський