"Війна в натовпі" у цивілізованій Європі представляє собою нове явище наприкінці ХХІ століття. У неї є свої прихильники та противники, останні виходять або з певних щодо політичного порядку, вважаючи її за засіб революційний, за узаконений стан анархії, що так само небезпечний як для громадського порядку всередині країни, так і для ворога, або з уявлень військового порядку, вважаючи, що її результати не відповідають витраченим силам. Уявлення першого порядку нас в даному не стосується, бо ми розглядаємо "війну в натовпі" лише як засіб боротьби по відношенню до супротивника, уявлення ж другого порядку примушують нас відмітити, що "війна в натовпі" повинна розглядатися як прорив, зроблений в наш час стихією війни в обмежуючих її штучних дамбах, як подальше розширення і посилення загального процесу невизначеності.

Величезний зріст армій до жахливих розмірів грунтується на попередній, вузько обмеженій військовій системі, яка веде по тому шляху, що й поголовне озброєння народу. Перші з цих нових допоміжних засобів є природними і необхідними наслідками руйнації старих меж. Вони настільки збільшили сили, вперше ними скориставшися, що противник виявився захопленим їхнім прикладом і сам був вимушений їх застосувати. Те саме буде мати місце і по відношенню до "війни в натовпі". Отже, народ, який розумно використовує цей засіб, матиме відносну перевагу над народом, що від нього відмежовується. Але можна дотримуватися і такого погляду, що сили, які всмоктує "війна в натовпі”, будучи використаними на інші засоби війни, могли б дати кращі результати. Однак не треба особливо глибоких досліджень, щоб переконатися, що частіше за все ці сили не знаходяться в нашому розпорядженні і не можуть бути використаними за нашим бажанням. Суттєва їхня частина, а саме-елементи моральні, визначають своє буття лише при такому використанні сил.

Тому не доводиться питати, в яку ціну обходиться даному народу спротив, коли він масово береться за зброю. Ми ставимо лише одне питання: який вплив матиме подібний спротив, якими є його умови і як ним треба користуватися.

Що такий роздрібнений спротив непридатний для скомпонованого в часі та просторі нанесення потужних ударів, виходить з самої природи цього явища. Дія його спрямована на поверхню, аналогічно процесу випаровування у фізичній природі. Чим більшою є ця поверхня і чим ширше дотик між народними масами та армією противника, -відповідно, чим більше остання розповсюджується,-тим сильнішим є вплив "війни в натовпі". Він руйнує основні підвалини ворожої армії. У зв’язку з тим, що результати війни можуть проявитися лише за деякий час, то у період, коли обидва елементи взаємодіють, створюється стан напруги, котра або поступово зникає, якщо "війна в натовпі" придушується в окремих місцях, а в інших по-малу згасає, або ж веде до кризи, коли полум’я цієї всеохоплюючої пожежі оточує армію з усіх боків і примушує її піти з країни, аби не загинути повністю. Щоб останнє рішення було викликане лише однією "війною в натовпі”, необхідно уявити такий простір окупованої території, котрий в Європі можливо знайти тільки в Росії,або таке неспівпадіння розмірів армії агресора з розміром території країни, якого в дійсності не існує.

Якщо не ганятися за привидами, то необхідно усвідомлювати "війну в натовпі" упоєднанні з війною, яку веде постійна армія, і обидві ці війни поєднати в єдине ціле одним всеохоплюючим планом.

Необхідними умовами, за якими "війна в натовпі" може отримати дійсну силу, є:

1. Щоб війна велася всередині країни.

2. Щоб вона не була вирішена однією катастрофою.

3. Щоб театр військових дій охоплював значний простір країни.

4. Щоб характер народу сприяв цьому заходу.

5. Щоб рельєф країни був максимально складним (болота, ліси, обробка грунту).

Чисельність населення не має вирішального значення, бо менш за все при цьому відчувається нестача людей. Заможність чи бідність населення теж безпосереднього значення не мають, -однак, не можна заперечувати, що бідний, звиклий до тяжкої праці народ частіше проявляє більшу войовничість та силу.

Є ще одна особливість країни, котра є вельми позитивною для "війни в натовпі", а саме-розкиданість помешкань. Завдяки цьому країна має більш закритий характер, шляхи стають вужчими, хоча число їх збільшується, розквартирування військ надзвичайно ускладнюється. Тут в малих розмірах проявляється особливість, що відрізняє "війну в натовпі" в цілому, а саме-спротив має місце скрізь і ніде. Якщо населення спільно мешкає в селах, то найбезпокійніші села грабуються, спалюються тощо, хоч по відношенню до чеченців це було не так вже й легко зробити.

Не слід застосовувати парамілітарні загони супроти головних сил ворога чи навіть проти більш-менш значних військових частин, їхнє завдання - не роздрібнювати горіха потроху підточувати його скорлупу. Народ повинен піднімати повстання у провінціях, розташованих по сторонах театру військових дій, куди противник не може ввести великі сили. Ці повстання мають слідувати за противником по мірі його просування. Там, де противник ще не з'явився, не буде дефіциту в мужності, щоб взятися за зброю проти нього, цей приклад розпалить і масу населення, межуючу з ворогом. Так розпалюється вогонь, як пожежа в степу, і досягає, зрештою, тих теренів, на яких базується наступаючий. Вогонь охоплює його комунікації та підточує нерв життя. Бо, навіть якщо не вважати "війну в натовпі" всемогутньою, слід визнати, що неможливо гнати поперед собою озброєний народ так само, як і загін солдатів, що звикли тулитися один до одного, подібно до стада, і завжди готових бігти в той бік, куди звернені їхні обличчя,-між тім як повстанці, будучи розбитими, розсіюються в різні сторони, не потребуючи для цього якогось плану.

В цих умовах марш невеликого загону в гористій, лісовій місцевості набуває надзвичайно небезпечного характеру, такий похідний рух кожної миті може перетворитися на бій, навіть тоді, коли вже давно не було чути про війська супротивника. В будь-який момент в хвості колони можуть з’явитися озброєні бойовики, котрих вже давно відігнала голова тієї ж колони. Якщо йде мова про псування шляхів або перекритті вузьких проходів, то прийоми, які використовує сторожова охорона та летючі загони регулярного війська, відносяться до дій бойовиків приблизно так саме, як рухи автомату до рухів живої людини. У противника відсутні інші засоби для боротьби з бойовиками, крім розсилки багаточисельних частин для супроводження своїх транспортів, для охорони мостів, проходів тощо. Оскільки перші спроби будуть знищені, то й ці загони, для уникнення небезпеки надмірного розпилення сил, будуть спочатку слабкими. В боротьбі з цими слабкими командами зазвичай і запалюється вогонь "війни в натовпі". В деяких місцях завдяки чисельній перевазі над ними вдається досягти великого успіху. Мужність буде зростати, войовничий дух розпалиться, і інтенсивність боротьби збільшиться, аж поки не настане кульмінаційний момент, який остаточно вирішить результат справи.

Згідно нашої уяви про війну, вона повинна зберігати своє туманне існування і ніколи не повинна сконцентровуватися до дій компактних загонів, інакше противник спрямує супроти них власні сили, знищить та захопить багато полонених. Тоді з’явиться упадок духу, всі будуть вважати, що справа остаточно програна, що подальші зусилля марні, і зброя випаде з рук народу. Але, з іншого боку, необхідно, щоби цей туман стягувався густими масами до відомих пунктів, створюючи грозові хмари, з яких взяла би старт всеперемагаюча блискавка. Ці пункти, як було наведено вище, знаходяться, головним чином, на флангах театру бойових дій противника. Тут озброєні бойовики повинні збиратися у більш потужне і краще облаштоване ціле з невеликим додатком регулярних військ і тоді створиться вид зорганізованого війська та з’явиться можливість провести більш масштабний захід. Починаючи з цих пунктів інтенсивність діяльності має поступово зменшуватися в напрямку до запілля супротивника. Призначення цих більш густих мас полягає в тому, щоб нападати на більш значні гарнізони, залишені противником позаду себе. Крім того, вони розповсюджують страх, турботи та посилюють загальне моральне враження, без них дії в цілому були б недостатньо потужними, і загальна ситуація не становила б для противника суттєвої небезпеки.

Бойові дії бойовиків мають спільний характер з боями, які ведуться недостатньо підготовленими військами: велика сила і гарячковість тиску, але замало раціональності та недостатня витримка. Не є суттєвим, якщо маса бойовиків буде переможеною та примушеною тікати, бо такою є її доля, але не можна припустити, щоб вона отримала смертельного удару в результаті надвеликих втрат вбитими, пораненими і полоненими.

Подібні поразки швидко збивають народну завзятість. Ці дві особливості протирічать природі тактичної оборони. Оборонний удар потребує витриманої, повільної, планомірноїдії та звитяжного рішення. Звичайна спроба, від якої можна відмовитися у будь-який момент, ніколи не зможе привести до вдалої оборони. Тому, якщо бойовикам прийдеться брати на себе оборону якої-небудь ділянки, то вони ніколи не повинні доводити справу до вирішального оборонного бою: в цьому випадку вони загинуть, навіть якщо обставини будуть складатися для них вдало. Звідси випливає, що вони повинні захищати гірські перевали, болотні стежини, річкові переправи тільки до тих пір, поки це їм вдається. Але коли лінія оборони прорвана, їм доцільно розсіятися та продовжувати свою оборону за допомогою раптових атак, аніж перейти до класичної оборони і дати себе оточити. Яким би не був хоробрий народ, яким би войовничим не був його характер, якою б сильною не була його ненависть до ворога, все ж "війна в натовпі" не може вестися в згущеній атмосфері небезпеки. Тому горючий матеріал "війни в натовпі" палатиме яскравим вогнем лише у більш віддалених пунктах, де буде достатньо свіжого повітря і де він не буде заглушений одним ударом.

Жодна держава не повинна вважати, що вся його доля, тобто саме його існування, може залежати від одної, хоча б і самої вирішальної битви. В разі поразки заклик нових сил та звичайне ослаблення наступу противника може викликати новий оборот справи, - зрештою, допомога може прийти з боку. Часу для смерті завжди вистачатиме. Є цілком нормальним, коли тонучий хапається за соломинку. Такою ж мірою відповідає загальносвітовій моралі, коли народ використовує останні засоби для власного спасіння, якщо усвідомлює себе відкинутим на край безодні.

Якою б слабкою чи малою не була б дана держава у порівнянні зі своїм противником, вона не повинна відкидати останні зусилля, інакше доведеться констатувати факт її смерті. Це не виключає можливості укладення миру, пов'язаного з великими жертвами, аби спасти себе від повної загибелі, але і цей намірів свою чергу, не виключає користі від нових засобів оборони, які не погіршать чи ускладнять умову миру, а навпаки, облегшать укладення миру та покращать його умови.